Віктор Сидоренко

05.02.2016

Хочу почати нашу розмову з, можливо, банального, але дуже цікавого для мене питання: як вдається Вам поєднувати активну творчу діяльність художника з посадою директора Інституту проблем сучасного мистецтва, а крім того ще й мистецтвознавця?

— Звичайно, головною для мене є творчість художника. До посади директора намагаюся ставитися не бюрократично. Для мене Інститут став ще одним проектом, який вдалося здійснити і продовжити. Інститут було засновано п'ятнадцять років тому (так що в цьому році у нас ювілей), сьогодні в ньому працюють серйозні фахівці, доктори та кандидати наук, відомі критики, щороку ми видаємо їх монографії, збірники статей, нашій видавничій діяльності може позаздрити будь—який науковий заклад в Україні. Я вважаю, що ми чинимо правильно, поєднуючи теорію з практикою, а наші виставки є своєрідною лабораторією, де співробітники інституту мають можливість візуалізувати свої ідеї, безпосередньо працювати з сучасним мистецтвом. В Інституті проходять дуже різні виставки, ми відкриті для всіх. Я завжди кажу, приносьте хороші проекти, ми готові їх обговорювати і підтримувати.

Мені дуже приємно і почесно працювати в такому колективі, тут потрібно тільки допомагати... А з приводу моїх текстів... Мені особисто вони дають дуже багато, адже, як мені здається, кожному митцеві важливо ясно розуміти, чим він займається, вміти це сформулювати і тоді його думки будуть цікаві й іншим. До речі, моя книга «Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до нових напрямків: Розвиток візуального мистецтва України ХХ—ХХ1 століть» користується попитом, більш того, мені навіть запропонували її перевидати! Мене вчив записувати свої думки та ідеї мій викладач в Харківському художньо-промисловому інституті Борис Васильович Косарєв ...

— Чудово вчитися у такого видатного художника. Розкажіть про це докладніше.

— Я вчився на факультеті проектування та інтер'єрів виставок і реклами. Зараз я розумію, як це в результаті виявилося корисним, нас вчили працювати з простором, з різними матеріалами і зрештою з тим, що сьогодні називається «художній проект» — організація теми в просторі... Борис Васильович розповідав про своїх легендарних коллег — Єрмілова, про сестер Синякових, Давида Бурлюка, Хлєбнікова... Вчитися у нього було надзвичайно цікаво, він завжди пропонував нові несподівані завдання, які змушували побачити в звичайному незвичайне. Наприклад, знайти сто відтінків білого в різних матеріалах... У його інтерпретації техніка інтарсії перетворювалася у вивчення фактури дерева, малюнка ліній, колірних співвідношень... Коли ми малювали портрет, Косарєв розповідав про історію малюнка, про його особливості, різноманітність... Він зацікавив нас фотографією. А ще він говорив, як важливо записувати свої думки та ідеї, наприклад, те, що стосується майбутньої композиції картини: деталі, колір, персонажі... Напевно, це можна порівняти з принципами концептуалізму, де важливо придумати і назвати, а форма і пластика вже справа техніки... Після таких уроків можна було працювати і в театрі, і в кіно, і в проектуванні, і в графіці...

— А як Ви використовували ці навички?

— Спробував працювати в кіно. У 1982 році мене запросили на студію Довженка бути художником на фільмі режисера Іванова «Анатомія дива». Працювати було дуже цікаво, але для себе я зрозумів, що ця праця невдячна. У кіно від художника часто нічого не залишається, якими б цікавими не були ескізи, нариси, весь твій проект, в результаті він може розчинитися в колективній творчості, яким і є фільм у підсумку. А крім того, тоді я вчився у Сергія Олексійовича Григор'єва в майстернях Академії мистецтв, де творчі завдання були пов'язані із сюжетною картиною. Правда, для звіту я зробив тоді велику серію акварелей... Але досвід в кіно не минув даремно, знадобився мені для власних проектів.

— Ви працюєте сьогодні в різних медіа — створюєте композиції на полотні, робите скульптури, знімаєте відео, анімацію. Що для Вас найцікавіше?

— Комп'ютер, відео і фотографія — це не тільки самостійні види мистецтва, а й інструменти творчості сучасного художника. Навіть коли ти пишеш картину, важко обійтися без фотоапарата і комп'ютера. Втім останнім часом мене все менше займає технічна, виконавська частина процесу. Мене більше хвилює сьогодні мій «персонаж», його смислова наповненість. Я взагалі дотримуюся принципу: якщо можеш фотографувати або знімати відео, то немає потреби малювати. Пікассо вважав, що після того, як виникла фотографія, художникам стало зрозуміло, чим не треба займатися. Зараз я більше працюю з об'єктами, хоча формально вони, звичайно, схожі на скульптуру, але створюються абсолютно інакше.., і роблю картини, хоча живописом в класичному розумінні їх теж не можна назвати. Вони дають мені можливість через моїх персонажів розвивати якусь знакову антропологію в різних «вимірах» — в просторі і на площині, на полотні... Що стосується відео, то тут я люблю складні постановки, а це досить дорого...

— Як відомо, етапним для Вашої творчості став проект «Жорна часу», показаний на Венеційській бієнале в 2003 році. Він був мультимедійний, включав живопис, фото, відео, ефекти освітлення. Та й його зміст давав можливість для широкого спектра інтерпретацій: від проблем Чорнобиля до посттравматичного переживання радянського досвіду. Ви ж в своїх текстах пов'язуєте його з «подоланням часу»...

— Так, в першу чергу мені хотілося показати жорстокість і невідворотність часу, вплетеність в нього людської долі. Ця тема актуальна для всіх, але для нашої країни, яка постійно перебуває на якомусь соціальному, політичному та й психологічному зламі, вона залишається важливою... Втім, в сюжет проекту увійшла і особиста трагічна історія моєї родини: мій дід був мірошник, після повернення з війни він потрапив під жорна млина і загинув... Може тому проект і вийшов таким приховано-емоційним, торкнув глядача, змусив не тільки дивитися і думати, але і переживати.

— Головний персонаж Вашої творчості — «людина в кальсонах», «один з багатьох», «людина маси» — з'явився в 1996 році в проекті «Амнезія». Найчастіше Ви надавали йому свої власні риси. Чому?

— Мені самому дуже близька ця тема — людини як особливої, неповторної особистості, і людини як частини якогось соціального тіла. Та й значна частина мого життя пройшла за радянських часів, де був і досвід дитинства в селищі в Тянь-Шані, де жили заслані і переселенці, і армія, і багато іншого. Коли в перебудову все це розсипалося, потрібно було самому заново шукати своє місце в світі, мистецтві, в часі. Це було непросто і для мене, і для багатьох інших, і для всієї країни...

— Але і сьогодні ця тема не втрачає своєї актуальності. В Україні говорять про необхідність десовєтизації, подоланні радянськості... Однак по суті цією темою крім Вас ніхто і не займається.

— Коли в 1990-их виник мій цикл «Амнезія», він відразу ніби й не привернув увагу. А зараз, коли більшість робіт розійшлися по музеях і приватних колекціях, він цікавить багатьох... Чому так відбувається? Важко сказати. То мистецтво випереджає суспільство, то суспільство змушує по-іншому дивитися на мистецтво.

— На мене велике враження справив Ваш проект «Відображення в невідомому», що відбувся в 2013 році в Єрмілов-Центрі в Харкові. Він був дуже цільним і в той же час — внутрішньо динамічним, точно вписаним в багаторівневий виставковий простір. Тут Ви показували скульптуру, малюнки, відео, картини, на яких зображені не тільки чоловічі, а й жіночі фігури. Об'єднані наскрізною ідеєю — «створенням нової людини», ці роботи продовжили і розширили Вашу головну тему. По суті, мова йде про аналіз однієї з утопій — конструювання людини по якомусь зовні задуманому плану, тобто, від середньовічного Голема, через «нову людину» авангарду до моделей людини тоталітарних режимів. Чи збираєтеся Ви розвивати далі подібні «художні дослідження»?

— Можливо. Хоча тема «радянськості», вірніше її подолання, так чи інакше пройшла через більшість моїх проектів. Цікаво, що її присутність прочитується навіть без зовнішніх атрибутів. Досить одного червоного фону, щоб робота набула цілком певний смисл. Так, до речі, сталося під час експонування моєї виставки «Левітація» в Майямі в 2012 році. Він відразу був прочитаний через призму революцій, «лівого» руху. У мистецтві існують дуже міцні символічні моменти, які важко перекодувати...

— У 2015 році у Львові демонструвався Ваш проект «Метонойя», «Свідки», що складається, по суті, з уніфікованих, безособових портретів поранених, страждаючих людей. І хоча стилістично він багато в чому відсилав до «Жорен часу», в нинішній драматичній ситуації, яку переживає наша країна, ці образи наповнилися цілком конкретним змістом... Значить тема для Вас себе не вичерпала?

— Напевно ні. Хоча мені, звичайно, хотілося б «відірвати» своїх персонажів від асоціацій з радянським минулим. Для мене сьогодні ці напівголі фігури в певному умовному просторі, — це люди взагалі, це «людина в часі». Я змінюю їх зовнішні риси, вони написані тепер не тільки з мене, а і з молодих людей, яким сьогодні також доводиться шукати себе в незрозумілому сьогоденні та невідомому майбутньому. Мені здається, що мої роботи ускладнюються і формально і образно, в них відбуваються нові процеси. Мені це важливо і цікаво.

Розмову вела Галина Скляренко