ART NOW: Люсьєн Дульфан. Про еміграцію, свободу та художню позицію

08.08.2018

За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. У серії інтерв’ю митці розповідають подробиці нових проектів, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодні, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку.  

 

Люсьєн Дульфан – один з лідерів покоління одеських нонконформістів 1960-х, представник українських метафізиків, роботи якого зберігаються у Державній Третьяковській галереї, музеях Санкт-Петербурга, Києва, Сеула, Варшави, Тбілісі, а також у багатьох приватних колекціях Європи і США. Від 1990 року – живе та працює у Нью-Йорку. Його твори сповнені архаїки та метафоричності, а сюжетним принципом обраний фантастичний реалізм. Нетрадиційні прийоми письма із застосуванням складних технік та фактур, унікальне композиційне рішення, дослідження проблеми асоціативності у мистецьких практиках, – саме так можна охарактеризувати творчість Дульфана.

 

Ви народилися у місті Бішкек (Киргизька Республіка) у єврейській родині, навчалися в Одесі, працювали у Москві, а від 1990 року переїхали до Нью-Йорку. Ваше життя і творчість є гарним прикладом гармонійного співіснування різних культур, релігійних та етнічних груп. І все ж таки, яким чином феномен багатонаціональності вплинув на вашу художню практику?

        

Багатонаціональність – це невід’ємна частина мого життя. Киргизія – маленька країна чистих і дуже добрих людей, які, до речі, прийняли іслам лише 200 років тому. Невимовно співчутливі до чужого горя, киргизи допомогли сотням тисяч біженців з окупованої України під час Другої світової війни. Серед моїх близьких друзів були і таджики, і узбеки, і вірмени. Україна – батьківщина моїх предків. На початку 20 століття моя родина опинилася в Одесі, тому я одесит у третьому поколінні. Приїхавши влітку до сім’ї у Кишинів, за столом вільно говорили на чотирьох мовах, а своїй прекрасній освіті я завдячую представникам старої інтелігенції.

 

Опинившись у Москві, я натрапив на культурний центр російського генофонду: був дуже тепло прийнятий і в Спілці художників, і у Міністерстві культури СРСР. Там я познайомився з найцікавішими митцями всього Радянського Союзу: від Балтики до Далекого Сходу, але найдорожчими та найближчими мені стали друзі із Києва: Зоя Лерман, Юрій Луцкевич, Михайло та Ніна Вайнштейн, Валентин Реунов. Всі вони приїздили до мене на виставки.

 

Щодо Америки, то тут художник може отримати тільки те, на що заслуговує. Його не дискредитуватимуть через релігійні чи політичні вподобання. Є правила гри і якщо ти їх дотримуєшся, успіх – справа часу.

 

 

Ви поїхали до Америки 28 років тому. Яким є ваше  ставлення до еміграції?

 

Можу сказати одне: ми з дружиною не зрадили власному покликанню.  Я – художник, Діна – викладач музики, директор музичної програми в одній з найдорожчих приватних шкіл навпроти Метрополитен- музею. У США я користуюся неабиякою повагою. На жаль, в Україні, щоб її заслужити, необхідні регулярні продажі.

 

Отже, у країні капіталізму успіх непов'язаний з комерцією?

 

Пов'язаний, але у США прагнуть до більшого осмислення творчості митця. В американських енциклопедіях є цілі статті про моє мистецтво. Тутешня арт-система – залізна, безжальна, проте довершено налагоджена. Вона видає книжки і намагається подати найбільш об’єктивну інформацію про авторів. До речі, серед відомих американцям єврейських художників останніх 50 років: Ілля Кабаков, Гриша Брускін, Віталій Комар і Дульфан.

 

 

Існує твердження, що, емігрувавши, художник потрапляє в такий собі вакуум: він більше не потрібен співвітчизникам, але  не завжди може інтегруватися у культуру чужої країни. Чи так це насправді?

 

Еміграція – це найтяжче випробування для митця, але раджу усім, хто хоче плідно працювати, – кидати виклик долі. Якось я сказав своєму приятелю-європейцю: «Друже, якщо ти молодий і в тебе є ідеї, їдь до Америки. Ти знайдеш тут усе для втілення своїх бажань. Проте якщо тобі подобаються європейські «кладовища» з мармуровими скульптурами, відсутністю конкуренції, продовжуй сидіти на художньому цвинтарі, з дівчинкою на колінах та цигаркою у руці». Він обійняв мене і подякував за щирість.

 

Мене дивує дещо парадоксальне судження: ви говорите, що свідомо не прагнете працювати у полі ринку, але закликаєте їхати до Америки за можливостями та комерційним успіхом.

 

Мова про молодші покоління: 20-ти, 30-ти, 40-річних людей, повних сил і наснаги. Всі вони влаштовуються в Америці і досить непогано.

 

Що є для вас найголовнішим у вашій художній практиці?

            

Свобода. Я – вільна людина і пишу вільні речі. Американські покупці, як, до речі, і російські, – досить передбачувані. Якщо вирішили витратити гроші, вони ідуть до адвокату, той знаходить дилера, який радить, що саме необхідно придбати, аби потім робота виросла у ціні. Їм байдуже, що там намальовано – справжніх поціновувачів дуже небагато, як, до речі, і всюди. Що стосується американського ринку, то багато років тому один дилер запропонував мені виставку на великому арт-шоу. Мій номер у нього взяв відомий галерист, а зранку наступного дня прийшов до мене додому. Побачивши мою роботу, мало не впав безтями: перед ним стояв радянський солдат з обличчям Горбачова, у руках якого був автомат Калашникова. Із фанери! На той час я мав свою квартиру і студію – диво для художника, що тільки-но приїхав до США. Галерист купив чимало моїх творів, а за два роки відкрив галерею, розмістивши деякі з них у її   вікнах.

 

Головний парадокс американського арт-ринку у тому, що ти можеш вдало продавати роботи, але не бути інтегрованим у мистецтво США, і навпаки. Якщо вас цікавлять продажі, то я коштую дорого. У 1995 році Galery Guide писали, що вартість моїх творів складає від $ 4 000 - $ 35 000. Сьогодні ціни набагато вище.

 

 

Дульфана називають лідером одеського нонконформізму. Чи змінилося ваше ставлення до цього художнього напряму?

 

Так, змінилося, адже наразі він вже не є актуальним. Однак я із великим задоволенням взяв участь у виставці «Нонконформісти Одеси», яка відбулася 4 роки тому в Zimmerli Art Museum at Rutgers University, а моя картина «Відображення» з колекції Нортона Доджа була розміщена на афіші виставки.

 

Ви обмовилися, що вам дуже близька африканська культура. Це тому, що вона більш соціальна і вільна від штампів капіталістичного суспільства? Новий проект «Homeless» як раз про це? 

 

Абсолютно! Вона немає жодного відношення до ринку, це мистецтво, яке стоїть на землі, при чому у прямому сенсі. Мистецтво, що покликане утекти від смерті, хвороби, показати щирі почуття. У моїй майстерні висять африканські тканини. Коли до мене заходять гості, то опиняються у храмі, одночасно почуваючи себе бездомним у глобальному сенсі. Одного разу я сказав одному багатому єврею, що всі ми «homeless». Він став сперечатися, говорити, що має прекрасний будинок, який коштує понад декілька мільйонів доларів. Я відповів, що перед Богом ми всі бездомні і це, на міг погляд, філософська ідея вільних людей, які не бояться дивитися правді в очі.

 

 

 

Як загалом можете охарактеризувати мистецтво США? Чи існують у ньому табу? Наскільки воно вільне у художньому висловлюванні?

 

Дуже цікаве запитання. Колись давно я почув історію по ВВС, що тисячі європейських емігрантів, включаючи Матісса і Шагала, повернулися в Європу з Америки. Штати були переповнені грошима у 50-х, але позбавлені мистецтва. Отже, на початку 60-х почалися справжні студентські бунти, молодь вийшла на арену, країну захлеснув рух хіпі і система розробила схему – пустити в мистецтво більше молодих абстракціоністів. Не думаю, що американське мистецтво цензуроване: воно вільне, але перевага надається нефігуративному чистому зображенню, яке тяжіє до осмислення глибин підсвідомості, або ж загальнонаціональним проблемам. Критики впевнені, що саме абстракціонізм – можливість для глядача фантазувати.

 

 

 

І на останок, якою, на вашу думку, є головна проблема сучасного українського арту?

 

Мистецтву України потрібно нарешті прокинутися і подумати, чого воно хоче насправді. Якщо ціль – стати частиною світової культури, то перестати насичувати ринок, ганяючись за колекціонерами, а створювати виключно якісні твори. Важливо не позбавлятися українського національного духу, особливого колориту, але важливо вивести його на інший рівень, зробити сучасним і по-справжньому вільним. Коли 9 років тому я приїздив до Києва, був захоплений галереєю Димчука і Центром Сучасного Мистецтва М17 (під керівництвом Руслана Тарабукіна). Художник має ставитися до мистецтва як плавець, який кожного дня підходить до прірви і летить ластівкою. Він не повинен боятися, адже він і є ластівка. 

 

Про авторку:   

Роксана Рублевська – головна редакторка журналу ART UKRAINE, журналістка та авторка статей на мистецьку тематику.

 

Джерело: http://artukraine.com.ua